логин:    пароль: Регистрация
Вы здесь:
  
Було слово Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ - «Контракти» №11 Березень 2006р.

Періодичні видання початку минулого століття частіше ставали причиною розорення, ніж джерелом доходу. Понад сто років тому всі газети Києва можна було перерахувати на пальцях однієї руки.


Газет було мало. Однак прихильних передплатників усе одно бракувало.

Найперша

Першою недержавною газетою Києва був «Киевский Телеграф — газета политическая и литературная». Перший номер вийшов у світ у липні 1859 року.

Спочатку газета виходила двічі на тиждень. Тьмяні листки на сіруватому папері друкувалися на ручному верстаті, що ледве відбивав за день тисячу екземплярів. Але й цього вистачало, позаяк кількість передплатників не перевищувала двох-трьох сотень.

Видання професора Шульгіна підтримували можновладці

На її сторінках публікувалися найважливіші урядові постанови, останні новини з життя міста і країни, огляди міжнародної політики, фейлетони, роздуми відомих городян, літературні опуси й рецензії, усяка забавна всячина, рекламні оголошення.

Найцікавіша згадка про цю газету трапляється в Миколи Лєскова в «Печерских антиках». Лєсков глумливо писав про видавця «Киевского Телеграфа» Альфреда фон Юнке (неточно називаючи його Юнгом) як про «найдобрішого хлопця, цілком безграмотного й позбавленого щонайменшої тіні таланту, який, утім, мав непереборну і вельми руйнівну пристрасть до літератури.

Євген Чикаленко кілька разів закладав маєток, щоб видавати українську газету «Рада»

Грошей у Юнга на видання довго не було, і щоб відкрити газету, він пішов (під час Кримської війни) «командувати волами», тобто погоничем. Тут він накопичив якісь заощадження і потім усе це самовіддано взяв і спалив на вівтарі літератури. Це був справжнісінький літературний маніяк, якого не могло зупинити ніщо, він усе видавав, поки зовсім ні за що стало видавати».

Через 15 років у «Киевского Телеграфа» з’явилася нова власниця — дружина професора Явдоха Гогоцька. Вдова засновника пані фон Юнк продала їй за три тисячі рублів право видання й за півтори тисячі — миршаву друкарню. На той час газета, що називається, дихала на ладан.

Явдоха Гогоцька була освіченою й енергійною жінкою, брала участь у створенні жіночих училищ і курсів. Підтримувала тісні зв’язки з українською інтелігенцією, і в анонсі на 1875 рік «Киевский Телеграф» повідомляв про співпрацю з Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Павлом Житецьким, Миколою Зібером, Іваном Лучицьким, Павлом Чубинським.

Пані Гогоцька врятувала
«Киевский Телеграф» від розорення, але не змогла захистити від цензури

Оновлена зовні газета стала рупором спільнослов’янського руху української культури. Але такому напрямку влада не хотіла давати хід. У Гогоцької виникали численні проблеми. Засуджував її й чоловік, який викладав в університеті філософію і дотримувався досить-таки правих поглядів. Спочатку він, імовірно, сподівався, що опозиційна газета принесе солідний дохід. Але, переконавшись, що від «Киевского Телеграфа» можна очікувати лише неприємностей, змінив ставлення до захоплення дружини.

Після лавини доносів «доброзичливців» у травні 1876 року було видано адміністративне розпорядження про закриття газети «Киевский Телеграф», одночасно цар Олександр II підписав горезвісний Емський указ, що закував у ланцюг заборон українське слово.

Шварц, він же Бостунич. У своїй газеті друкував свої ж романи

Дуель мас-медіа

Рівно через п’ять років після народження «Киевского Телеграфа» місто отримало ще одну приватну газету — «Киевлянин». Її засновником був професор Віталій Якович Шульгін.

Ця газета переконано дотримувалася імперсько-шовіністичного курсу. Вже у стартовому випуску «Киевлянина» Шульгін урочисто оголосив, маючи на увазі Київський регіон: «Этот край русский, русский, русский». Зрозуміло, що до такого видання царська адміністрація була прихильна. Це виявлялося не лише в організаційній підтримці, а й у значних матеріальних дотаціях з бюджету. Завдяки такому статусу «Киевлянин», орієнтований на солідних читачів, випускався серйозно і на хорошому папері.

У виданні газети Шульгіна брала участь і його дружина Марія Костянтинівна. Історія їхнього шлюбу своєрідна. Молода інститутка була зачарована красномовством професора-вдівця, який годився їй у батьки й до того ж був горбатим. У них народився син Василь (згодом він сам стане відомим журналістом, редактором «Киевлянина» і членом Державної думи). Але ідилія у стосунках тривала недовго. Після смерті Шульгіна-старшого вдова втішилася в обіймах працівника «Киевлянина», статного й енергійного Дмитра Піхна. Вони одружилися, а коли Марії не стало, Дмитро Іванович успадкував газету і був її видавцем 20 років.

Доки існував «Киевский Телеграф», він за можливості опонував «Киевлянину». Коли ж першу газету закрили, місцеві ліберали залишилися без рупора. Потрібно було чимось заповнити цей вакуум. У той час про дозвіл на видання газети належало клопотати в Петербурзі, і результат аж ніяк не був гарантований.

Певний час «Киевлянину» успішно опонувала газета «Заря». Її видавцем був популярний адвокат і журналіст Павло Андреєвський. Крім доходів від передплати він отримував вагому допомогу від великого цукрозаводчика Ізраїля Бродського, зацікавленого в тому, щоб хтось парирував антисемітські публікації в «Киевлянине». Але Андреєвський не любив рутинної праці і переуступив «Зарю» одеситові Кулішеру, який став фактичним редактором-видавцем.

А потім Андреєвський раптом передумав і почав вимагати «Зaрю» назад. Мотивував свою претензію оригінально: мовляв, дозвіл на випуск видання виписаний на його ім’я, угода з Кулішером незаконна, отже, газету потрібно повернути йому, Андреєвському. Адвокат навіть провів паралель: якби він продав комусь іншому свою дружину, то закон цього продажу не визнав би і дружина залишилася б за ним. Однак генерал-губернатор, почувши таку аналогію, вчинив за принципом «то не дістанешся ти нікому!» і в 1887-му взагалі заборонив «Зарю».

Зайняти звільнену нішу намагалися багато претендентів. Успішний видавець Стефан Кульженко навіть клопотав про дозвіл нової газети через обер-прокурора Синоду Костянтина Побєдоносцева, подарувавши йому розкішну книгу «Киев теперь и прежде». Обер-прокурор книгу взяв, але нічим не допоміг.

А ось професор-економіст Афіноген Антонович тієї самої мети досяг без особливих проблем. Усі питання за нього вирішив авторитетний заступник Сергій Вітте, майбутній прем’єр-міністр, а в той час управляючий Південно-Західною залізницею. Вітте вів з Дмитром Піхном активну полеміку щодо залізничної тарифної політики. Піхно було легше, в нього була власна трибуна — «Киевлянин». Така сама трибуна була потрібна й Вітте. Тому його ставленик Антонович став власником газети, названої «Киевское слово». На її сторінках друкувалися тези Вітте, а за це управляючий дорогами щедро постачав газету платними оголошеннями, а всім службовцям-шляховикам наполегливо рекомендувалося її передплачувати.

Професор докладав усіх зусиль до того, щоб отримати з газети максимальний прибуток. Матеріали енергійно «запозичували» з інших видань, своїм же авторам видавець намагався або зовсім не платити, або платити якнайменше. Але ж серед них були неабиякі таланти — саме в «Киевском слове» молодий Купрін друкував свої «Київські типи». Потім у романі «Яма» письменник прозоро згадає газету «Дніпровське слово», в якій отримати гонорар — «таке саме чудо, як виграти двісті тисяч на квиток від театральної вішалки».

Штрафи платив Бродський

Під натиском революційних подій 1905-1906 років уряд пішов на скасування попередньої цензури друкованих видань. Спростилася процедура реєстрації нових газет і журналів, наслідком чого став просто-таки потік преси. За якихось кілька місяців кияни побачили більше найменувань друкованих органів, ніж за попередні півстоліття. Майже всі вони мали ліве або навіть ультраліве спрямування.

Проте незабаром регіональні керівники взяли контроль над пресою у свої руки. У травні 1907 року Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Володимир Сухомлинов видав «Обов’язкову постанову», якою було заборонено «оприлюднення або публічне розповсюдження будь-яких статей чи інших повідомлень, що викликають вороже ставлення до уряду», як і «неправдивих про діяльність урядових установ або посадової особи, війська чи військової частини відомостей, що викликають у населення вороже до них ставлення». Для визнання газетної інформації хибною достатньо було офіційного спростування з боку зачепленої інстанції або персони. Покарання — штраф до 500 рублів або арешт до 3 місяців — оскарженню не підлягало.

Тепер друковані органи, котрі бажали вільно висловлюватися, постали перед вибором: чи то час від часу залишатися без редактора, який відбуває строк, чи то сплачувати штрафи. Кількість газет різко скоротилася.

З грудня 1906 року виходить «Киевская мысль», яка не боялася штрафів і за рівнем популярності переплюнула всі попередні. Видавав її власник великої друкарні Рудольф Лубковський. Підтримував перший багатій міста Лев Ізраїльович Бродський. Крім цукрових заводів він вкладав кошти в борошномельну промисловість, у трамвайне сполучення. Вплив на «Киевскую мысль» дозволив йому вважати себе також медіамагнатом.

Популярність газети була величезною. Уже в перші роки існування її тираж зріс до рекордних 26 тис., а до 1916-го досяг небачених за тих часів для провінційної преси 70 тис. екземплярів. Видання було того варте.

З «Киевской мыслью» співпрацювали Лев Войтоловський, Давид Заславський, Іона Кугель, Всеволод Чаговець, неперевершений фейлетоніст Гарольд (Ісаак Левинський). Закордонним кореспондентом «Киевской мысли» тривалий час був марксист-емігрант Анатолій Луначарський, майбутній радянський нарком освіти. На сторінках газети опубліковано кілька нарисів Володимира Короленка. У тодішній щоденній пресі зазвичай не друкували фотознімки, але «Киевская мысль» щотижня випускала ілюстрований додаток у вигляді тоненького журнальчика.

«Киевска мысль» могла собі дозволити раз на один-два місяці викидати по півтисячі на штрафи. І на шпальтах найбільш читаної газети повсякчас з’являлися гострі матеріали, які були нарозхват, а в боротьбі за місця в міських органах і Державній думі вона рішуче підтримувала кандидатів від ліберальної інтелігенції, виступаючи проти російських шовіністів і чорносотенців.

Найдешевша

Київські газети були мало доступні широким масам. Передплата на великі щоденні видання обходилася не менш ніж рубль на місяць, окремі номери «Киевлянина», «Киевского слова» або «Киевской мысли» коштували

5-7 копійок. Для людини з пристойним доходом рубль на місяць не був значною витратою — подумаєш, один раз у ресторан не сходити. Але для простого робітника цей рубль становив бюджет цілої родини на один-два дні. Тому солідні газети призначалися для заможної публіки.

Проте із залученням дедалі більших людських мас до громадського життя зростала й роль друкованого слова. З’явилися газети для робітників. Частина з них друкувалася за кордоном і поширювалася таємно — «прочитай і передай товаришу».

На початку 1910 року в Києві виходить газета «Огни — Киевская Копейка» — чотири шпальти формату, близького до нинішнього А3. Її редактором-видавцем стала 45-річна дворянка Ольга Петрівна Прохаско. Номер коштував лише одну копійку. «Копейку» охоче розкуповували городяни скромних статків, для яких вона й призначалася.

Навіть реклама була пристосована саме до їхніх запитів — тут регулярно друкувалися оголошення дрібних фірм і фірмочок, які привертали увагу читачів запевненнями на зразок «Недорого», «Вигідніше, ніж скрізь», «Ціни дешевші, ніж на розпродажу». А головне, що на сторінках «Копейки» крім звичайних міських пліток можна було знайти зрозумілу й дохідливу інформацію для пересічних киян — про те, що виробничий травматизм пов’язаний з дріб’язковою економією господарів підприємств; що домовласники штучно завищують квартплату; що до міської думи знову обирають махінаторів, котрі накрали багато тисяч на мощенні київських вулиць.

Не всім це подобалося. І невдовзі начальник київського охоронного відділення підполковник Кулябко цілком секретним листом доповів губернатору Гірсу: «До довіреного мені відділення надійшли нижченаведені негласні дані: у м. Києві видається газета «Огни» або «Киевская Копейка»... Фактично редакція цієї газети знаходиться в руках соціал-демократів». Першочерговою метою видання, за повідомленням начальника охоронки, було «досягти найбільшого розповсюдження газети в низах суспільства і впливу її на ці низи, для чого її роблять якомога дешевшою (вартість одного екземпляра — 1 копійка), досить обізнаною в справах робітничого класу й (за місцевими умовами) серед селян, якнайчастіше торкаючись їхніх потреб».

Влада почала «наїжджати» на підозріле видання. Посипалися штрафи. В Ольги Прохаско не було зайвих коштів, тому час від часу їй доводилося відбувати адміністративне покарання. Зрештою «Киевскую Копейку» закрили. Щоправда, Ольга Петрівна на цьому не заспокоїлася і з 1911 року почала видавати щотижневий тонкий журнал «Огни», популярний серед київської молоді. На його сторінках надрукували свої перші оповідання майбутні класики Костянтин Паустовський та Ісаак Бабель.

Нацист-багатоверстатник

Ідею «газети-копійки» підхопили інші. У 1915-1917 роках «Киевскую Копейку» випускала махрова монархічно-чорносотенна організація «Двуглавый Орел». Шовіністи теж прагнули пропагувати свої погляди серед широких мас, але їхня газетка не дуже розкуповувалася: виходила двічі на тиждень накладом 5000 екземплярів.

Натомість інша копійчана газета користувалася великим попитом. З вересня 1910 року в Києві щодня, іноді з особливими вечірніми випусками, виходила «Южная Копейка». До 1916-го наклад газети сягнув 65 тис. й поступався тільки «Киевской мысли». Хто ж стояв за цим енергійно розкрученим проектом?

Щодо вміння заробити копійку мало хто в Києві міг похвалитися такою різноманітною заповзятливістю, як Григорій Шварц. За освітою він був юристом і значився у списках помічників присяжних повірених, промишляючи адвокатурами. Водночас, користуючись добре підвішеним язиком, виступав як лектор на різні сенсаційні теми, цікавився астрологією, езотерикою, історією масонства тощо. Не чужий був літературним захопленням, писав оповідання, невеликі п’єси — здебільшого фарси пікантного змісту; при цьому підписувався прізвищем не батька-німця Шварца, а матері-сербіянки Бостунич. Бажання бачити свої опуси опублікованими підштовхнуло Шварца-Бостунича на видання власного друкованого органу.

Він спробував випускати газету під екзотичною назвою «Арсетвита» (поєднавши латинські слова, що означають «мистецтво і життя»), але далі першого номера справа не пішла. Не надто вдався йому й проект приватного видавництва. А ось з «Южной Копейкой» він вгадав — газета успішно виходила аж до революції. «Южная Копейка» намагалася бути поза політикою. Вона вирізнялася жвавістю стилю і розмаїтістю останніх пліток. З номера в номер друкувалися жалісливі романи з продовженнями.

Григорій Шварц міг би залишитися в пам’яті нащадків як жвавий і тямущий медіабізнесмен. Але, на жаль, після революції його понесло зовсім в іншому напрямку. Він взявся за читання лекцій ідейного змісту в стані білогвардійців, просвіщаючи денікінців щодо «всесвітньої жидомасонської змови». Емігрувавши до Німеччини, Шварц виявив помітний попит на пропаганду таких поглядів, і осідлавши цього коника, уже з нього не злазив. Логіка подій привела його до табору нацистів. Він познайомився з Гітлером і Гіммлером, був зарахований до СС, отримав офіцерський чин. У 1945 році 62-річного штандартенфюрера Шварца заарештували американці, після чого його сліди загубилися.

Українська щоденна

Протягом десятків років уся щоденна преса дореволюційного Києва виходила російською мовою. Але серед свідомих українців не завмирав суспільний рух, а маніфест про «свободи» 1905 року і скасування обмежень на українське слово винесли на порядок денний питання про національну пресу.

Щоправда, такий проект був явно збитковим. Надто вже завзято займалася царська влада тотальною русифікацією Наддніпрянщини. Коли українці-активісти почали рахувати можливі доходи й витрати, стало зрозуміло: навіть за найпомірнішої передплатної ціни (4 рублі на рік) можна розраховувати щонайбільше на 5000 передплатників.

Це означає 20 тис. щорічного доходу, але при цьому витрати повинні становити не менш ніж 50 тис. Хтось мав покривати різницю — хоча б спочатку (ініціатори все ж таки сподівалися, що згодом інтерес до рідного слова зросте і наклад збільшиться). І меценати знайшлися. Євген Чикаленко взяв на себе левову частку витрат. Він був досить забезпеченою людиною, великим аграрієм. Ще будучи студентом Харківського університету, брав участь у студентських українських гуртках, зазнавав поліцейських переслідувань.

І надалі не полишав лав національного руху. У 1900 році, оселившись у Києві, Чикаленко став активістом «Старої Громади». Коли ідея щоденного українського видання набула практичних обрисів, ініціативна група взялася за «пробивання» дозволів на випуск одразу кількох видань — влада, звісно, ставитиме кийки в колеса, але, може, хоча б якусь газету вдасться узаконити. Так і сталося. З 1 січня 1906 року накладом 10-12 тисяч почала виходити газета «Громадська думка».

Видавцем її став Євген Чикаленко, а серед працівників редакції було багато видатних діячів української культури: Борис і Марія Грінченки, Сергій Єфремов, Володимир Леонтович, Федір Матушевський та ін. Буквально відразу влада «показала зуби»: перший же номер конфіскували. Довелося робити матеріали менш гострими, щоб врятувати наступні випуски. Потім виявилося, що цензор Сидоров «бере», і щомісяця йому підносили по 50 рублів, не рахуючи подарунків до свят.

Але врятувати газету все ж таки не вдалося. І року не минуло, як до редакції «Громадської думки» на Михайлівській, 10 наскочила поліція з обшуком. У шафах і ящиках знайшли якісь недозволені видання, заарештували частину працівників, а газету прикрили. Клопотання перед начальством, аж до генерал-губернатора, ні до чого не привели.

Тоді вдалися до запасного варіанта. Крім «Громадської думки» українські активісти оформили дозвіл ще й на газету «Рада». Тепер ним можна було скористатися. Уже 15 вересня 1906 року друга щоденна україномовна газета Києва продовжила справу першої. Видавцем значився Борис Грінченко, але незабаром він передав повноваження Євгенові Чикаленку. З «Радою» були пов’язані імена Михайла Грушевського та Івана Франка, Симона Петлюри і Володимира Винниченка, Людмили Старицької-Черняхівської й Олександра Олеся, Андрія Ніковського та Дмитра Дорошенка.

Ця газета виходила вісім років поспіль, виховуючи національну інтелігенцію, доносячи українську думку й слово до народних мас. Видання залишалося збитковим, розповсюдженню української преси чинили усілякі перешкоди. Чикаленко переказував у своїх спогадах слова одного урядовця-українця, що передплата рідної газети обходиться йому не в 4 рублі, а в 16: він змушений виписувати ще й «Киевлянина», інакше начальство може вигнати його зі служби.

Щойно почалася Перша світова війна, як влада знайшла привід закрити українську газету. Але не минуло й трьох років, як національна преса в Києві відродилася вже назавжди.


Очепятки

Газета «Киевский Телеграф» уславилася немислимими помилками, після яких, якщо вірити «Печерским антикам» Лєскова, з’являлися виправлення на кшталт: «Вчера у нас напечатано: киевляне преимущественно все онанисты — читай оптимисты».

На жаль, у столичних бібліотеках бракує дуже багатьох номерів «Киевского Телеграфа». Але навіть і ті, що є під рукою, підтверджують неуважність тодішньої коректури: «Напечатано «силлогизмы» — читай «синонимы», напечатано «пробивать» — читай «пробовать», напечатано «неоглядные» — читай «наглядные»...»

Однієї з найкумедніших помилок припустилися в номері за 3 січня 1859 року. Як це може бути, адже перший номер «Киевского Телеграфа» вийшов лише в липні 1859-го? Так вже вийшло, що наступного 1860 року, друкуючи перший номер газети, видавці забули перенабрати цифри року — ось і вийшло «3 січня 1859».


Аналіз основних тенденцій сучасного українського медіаринку в сегменті ділових ЗМІ читайте в рубриці "Сфера впливу" цього числа Контрактів.

Вы здесь:
вверх