логин:    пароль: Регистрация
Вы здесь:
  
Туризм у зоні Дмитро КРАПИВЕНКО, Київ—Чорнобиль—Київ - «Контракти» №20 Травень 2006р.

Знайомство з чорнобильськими примарами коштує туристу-одинаку $350


Немає нічого поганого в тому, якщо у Києві знайдеться кілька компаній, з якими керівництво Чорнобильської зони підписало б відповідний контракт і зробило хоча б експериментальні екскурсії.

Віктор Ющенко, 26 квітня 2006 р.

Потрапити до 30-кілометрової зони відчуження, самої ЧАЕС чи Прип’яті зовсім нескладно. Турфірми доволі швидко опанували цей нібито й небезпечний, але перспективний напрямок. Коштує такий туризм недорого — зазвичай організатори подорожей правлять від $70 до $350 (залежно від кількості охочих замовити тур) з кожного учасника. Щоправда, фірми є не надто самостійними у виборі маршрутів. Усю свою діяльність вони погоджують з Чорнобильінтерінформом (структура МНС), котрий нікому не поступається своїм правом провідника у зону. Фактично будь-яка група громадян може самотужки організувати такий рейс і уникнути посередництва турфірм, але економічний ефект від самодіяльності буде незначним — $150-200 за тур плюс час, згаяний на процедури погодження своїх дій з чорнобильськими чиновниками. Можна і безкоштовно — у складі офіційної делегації.

Рейд у 1986-й

Напередодні річниці аварії у Чорнобильінтерінформі аврал — прес-тур за прес-туром, а ще офіційні делегації, туристи. До журналістів і туристів представник агентства Юрій Татарчук ставиться з пересторогою — то російські телеканали докучають з проханнями показати сільське подвір’я, по якому бігають мутанти, то польський художник приїде до Прип’яті робити еротичні інсталяції. Втім, гід скоро переконався, що серед нашої делегації провокаторів немає, і дружнім тоном запросив до автобуса.

«Назва села Копачі, що знаходилося зовсім близько до АЕС, спророкувала його долю. Після аварії будинки цього села було закопано. Згодом такий метод визнали хибним — є ризик потрапляння радіації у грунтові води», — пояснює Юрій Татарчук. На місці колишніх хат невеличкі пагорби-могили. До дитячого садка у копачів справа не дійшла — тільки його руїни й нагадують про колишнє життя у цій місцевості. Ось і станція. Мовчазні реактори, іржа, халтура французької компанії Framatome — довжелезні бетонові галереї, що мали б стати сховищем для відпрацьованого ядерного палива, але помилки проектантів і будівельників не дозволяють використовувати споруду за призначенням.

Четвертий енергоблок. Споглядаємо його через вікно адмінбудови. Фон у приміщенні — 1240 мікрорентген на годину, біля входу — 400 мікрорентген (для порівняння: на борту звичайного пасажирського літака традиційний показник — 500 мікрорентген). Норма «мирного часу» в десятки разів нижча.

Співробітниця станції (зараз на ЧАЕС працює 3,8 тис. осіб, які приїздять щодня електричкою зі Славутича) сміється з журналістського міфу про саркофаг над аварійним енергоблоком: «Це негерметична конструкція, металеві листи просто лежать на балках, всередину потрапляє вода». Цілісної картини того, що відбувається всередині цієї споруди, немає — як поводитимуться 200 т паливомістких мас, спрогнозувати важко, та й рівень радіації там обліковується в рентгенах, без приставок мілі- та мікро-.

Коли потрібно вмонтувати в конструкцію черговий датчик, робітник працює на об’єкті хвилини: тривале перебування там — пряма загроза життю та здоров’ю. Персонал станції мріє про новий саркофаг-арку, розбудова якого має розпочатися вже 2007-го. Про це свідчить плакат у цілком радянському дусі: «Завершим стабилизационные мероприятия в 2006 году!» Під стабілізацією тут розуміють зміцнення нинішніх конструкцій, після якого стартує проект «арка».

Нас наздогнав мікроавтобус. Японські туристи, галасливі й усміхнені, фотографують четвертий енергоблок. Для когось із них це черговий етап у фотополюванні на світ і його околиці, для когось — данина пам’яті Хіросімі й Нагасакі. Голова делегації — поважний професор — розповідає нам про свої розвідки у вивченні впливу радіації на людський організм. Він тільки-но з Києва, з наукової конференції, і продовжує академічним тоном розповідати про японсько-українську співпрацю.

Прип’ять ідеальне за мірками 70-80-х місто. Панельні висотки, по кілька магазинів на вулиці, кафе «Струмок». Музей одного дня — оптимістичні гасла про здоров’я народу на поліклініці, радянський герб на 16-поверхівці, портрет Горбачова та інших членів ЦК у будинку культури енергетиків — квітень 1986-го. Якби не мародери, що обкрадали тутешні квартири, вивозили брухт. Сліди їхніх діянь нагадують чи то хроніку з Грозного, чи то фільми про махновські наскоки. Трава й дерева вже перемогли асфальт і ростуть, не зважаючи на жодні умовності міської культури. У спортзалі крізь підлогу пробилася береза, колишній бульвар перетворився на невпорядковану лісосмугу. Годинник у БК енергетиків показує другу годину, напевне, дня — саме в цей час 27 квітня 1986 року почалася евакуація міста. Правила поведінки на дискотеці, стенди про героїв-партизанів Чорнобильщини ще можна розгледіти, хоча шар пилу (радіоактивного!) на них доволі поважний. Юрій Татарчук бере радіометр і кладе його у траву. Сам залишається на асфальті. 500 мікрорентген — фон переконливий і до безтурботних прогулянок галявинами не спонукає. Тихо. Тривожно. «У сутінках тут взагалі страшно. Одного разу російські телевізійники, що зазвичай у гарячих точках працюють, попросилися переночувати у Прип’яті. На ранок пошкодували — то світло в якійсь квартирі марилося, то ще щось», — іронічно переповідає місцевий фольклор наш гід.

Перетворення рентгенів на долари

Чорнобильські маршрути, як правило, стандартні. Зазвичай туристи потрапляють з КПП до Чорнобиля, потім АЕС, Прип’ять, одне з сіл, куди повернулися корінні мешканці, вечеря в Чорнобилі й повернення сталкерськими сутінками до Києва. Інколи турфірми обіцяють у своїй рекламі не лише споглядання наслідків найбільшої в історії людства техногенної аварії, а й знайомство з чисельною фауною зони. Дехто навіть пропонує фотополювання.

На Чорнобильщині й справді зафіксовано останніми роками зростання популяцій доволі рідкісних тварин — коней Пржевальського, оленів, чорних буслів тощо. Втім, ніхто не гарантує, що чорнобильська звірина залюбки бігтиме на фотокамери, а гід завжди може відмовити у зануренні в місцеві ліси, пояснивши це міркуваннями радіаційної безпеки.

Свою креативність туристичні агенції можуть виявляти хіба що на підготовчому етапі — в екіпіруванні своїх клієнтів. Для більшої утаємниченості в питання радіології чорнобильським мандрівникам видають індивідуальні дозиметри, спецодяг (для особливо полохливих туристів надають комплект захисного вбрання, зрівнянний з туалетом жінок мусульманського Сходу), червоне вино та чорний шоколад, котрі сприяють виведенню радіонуклідів з організму.

Мешканці скандинавських держав (переважно норвежці), японці, американці, німці, росіяни і є головними легальними туристами у зоні. За словами Світлани Паращенко, менеджера фірми «САМ», абсолютна більшість чорнобильських туристів — іноземні піддані віком від 20 до 50 років, заможні або середній клас. Українським конкістадорам ЧАЕС та її околиць, вочевидь, шкода витрачати $70, а то й більше на таку цивільну подорож — їм цікавіше потайки або напівлегально дістатися зони і пересуватися на власний розсуд, уявляючи себе героями книжок братів Стругацьких і залишаючи по собі цілком сучасні графіті у центрі Прип’яті.

В іноземців ставлення до зони зовсім інше. Аварія на ЧАЕС — це перший, а нерідко і єдиний факт, достеменно відомий їм про сучасну Україну. Тож побувати у нашій країні і не побачити Чорнобиля — все одно що проігнорувати одне з див світу. Їм навдивовижу покинуті села, соціалістичні гасла на вулицях Прип’яті, тільки вони можуть щиро поцікавитися у 70-річного дідуся, який з 1987 року живе в 30-кілометровій зоні, чи не боїться він радіації, або в бабці, що садить картоплю у своєму городі, чи є вона фермером.

«Протягом останніх двох років попит на чорнобильські тури зріс приблизно на 70%. Вочевидь, цьому прислужилися інформаційна кампанія, котра є доволі масштабною на Заході, і 20-та річниця аварії на ЧАЕС», — констатує Світлана Паращенко.

Унікальність чорнобильського туризму від усіх інших видів так званого зеленого відпочинку полягає в тому, що цей напрямок не потребує відчутних капіталовкладень в інфраструктуру.

Монополія МНС у зоні з роками може послабитися. Деякі кроки у цьому напрямку робляться вже сьогодні. Зокрема, існує ініціативна група колишніх мешканців Прип’яті, котрі сьогодні на рівні Верховної Ради намагаються пролобіювати ухвалення закону про надання колишньому місту енергетиків та іншим об’єктам, що знаходяться у радіусі 10-15 км від ЧАЕС, статусу музею. На думку ініціаторів проекту, такий статус дозволить зберегти Прип’ять у вигляді 1986 року, посилити її охорону від мародерів та інших небажаних відвідувачів.

Лобісти навіть сподіваються натиснути на президента через гуманітарну інтелігенцію — прип’ятські активісти виношують план переконати у доцільності надання місту музейного статусу спершу поетесу Ліну Костенко, котра згодом донесе це прохання до Віктора Ющенка. Є надія і на отримання відповідного дозволу від ООН та ЮНЕСКО. У Берліні, наприклад, в його східній частині масиви «панельок» та «хрущовок» оголошені пам’ятниками архітектури 60-70-х років ХХ ст. з розрахунком на майбутню туристичну привабливість цих об’єктів.

На заваді може стати МНС, котре навряд чи схоче делегувати частину своїх повноважень у зоні Міністерству культури і туризму. Зі свого боку, вони також можуть підготувати аргументи, що, мовляв, увесь туризм у зоні треба тримати в дужих руках силовиків. Вільний туризм може заподіяти чимало лиха довкіллю, адже кожен пікнік на узбіччі в зоні — це потенційна пожежа, а відтак і зростання рівня радіації. Чорнобильські вахтовики «незлим і тихим» згадують про нетверезих відвідувачів, з вини яких кілька років тому дощенту згоріла старовинна церква в одному з покинутих сіл.

Утім, з огляду на нинішні тенденції розвитку чорнобильського туризму такі застереження виглядають не надто переконливими. Іноземні відвідувачі є переважно законослухняними гостями Прип’яті. Інша річ, що закордонний гість може побажати залишити щось на пам’ять про чорнобильську подорож, і сувенір на кшталт дозиметра, захисного костюма, протигаза він швидше виторгує у працівника МНС, аніж у турфірми, яка організувала цю подорож. Тож і на сувенірному ринку зони відчуження першість сьогодні мають державні, а не приватні структури.

Розподіл сфер впливу на цих особливих туристичних теренах ще попереду. Рішення влади щодо діяльності туроператорів на Чорнобильщині буде, найімовірніше, компромісним: для проведення екскурсій у зоні, можливо, запровадять якісь спеціальні ліцензії від МНС. Що ж до Прип’яті, то роль гідів у цьому місті відвоюють, швидше за все, колишні прип’ятчани — відвідувачам, особливо іноземцям, дуже цікаво поспілкуватися з людиною, котра може показати школу, до якої ходила, розповісти особисту історію евакуації. Мінкульттуризму опікуватиметься історичними та архітектурними питаннями. А безпосередньо турами займатимуться профільні фірми, що знаються на тому, чим можна привабити туриста до цього краю.

Стежина іноземних гостей до аварійного реактора навряд чи заросте найближчим часом — попереду 25-та і 30-та річниці трагедії, інформаційний галас щодо ядерних програм Ірану, дискусії щодо майбуття АЕС у самій Європі та нові фантастичні бестселери про глобальні техногенні катастрофи.

Вы здесь:
вверх