логин:    пароль: Регистрация
Вы здесь:
  
Скарбек Австрійської імперії Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК - «Контракти» №4 Сiчень 2008р.

Коли ризикові бізнес-проекти графа Станіслава Скарбека втрачали економічне підгрунтя, йому допомагала фортуна


Барельєф Скарбека у його театрі
Куй залізо, поки гаряче

Ім’я Станіслава Скарбека викарбуване золотими літерами в історії галицького капіталізму. Але великий підприємець у графі народився тоді, коли він у 22-річному віці поїхав з Галичини до Відня і за сім наступних років спустив майже весь родинний спадок.

З фінансової вирви 29-річного графа, який успадкував гени марнотратства від свого батька Яна, витягнув щасливий випадок. Єврей Верлегер, управитель останнього, Рожнятівського, маєтку Скарбека на Галичині, знайшов там поклади залізної руди і з благословення графа розпочав їх розробку. Металургами були селяни від плуга. Вони плавили залізо на рудні. При цьому в технологічному процесі використовували лише вдосконалені сиродутні горни і домниці — шахтоподібні печі, обмазані глиною. Цей, на перший погляд, кустарний промисел давав великі прибутки, оскільки на всій Східній Галичині до 1811 року налічувалося, включаючи залізну гуту Скарбека, лише 12 рудень і вони не могли задовольнити гострий попит місцевого ринку на вироби із заліза. За 14 років, до 1825-го, кількість таких підприємств збільшилася лише на три: сім з них належали магнатам, стільки само — державі й одне — церкві. На всіх руднях 1400 найманих робітників щороку видобували близько 16 тис. віденських центнерів заліза.

Ліворуч театр графа Скарбека

Дем’янська димарка, тобто рудня Станіслава Скарбека, була розташована поблизу села Демня, працювала особливо ефективно завдяки «капіталістичній» політиці графа у стимулюванні праці робітників. Якщо на інших руднях мешканці навколишніх сіл мусили копати руду, транспортувати вугілля, виконувати різні підсобні роботи, як у середньовіччі, в рахунок повинностей, то на Дем’янській димарці усі роботи граф цивілізовано оплачував.

Уміння вчасно ризикнути грішми заради перспективи врятували Станіслава Скарбека від цілковитої втрати підприємства. Коли Дороговизьке староство, на території якого розташовувалася Дем’янська рудня, після включення Галичини до складу Австрії було зараховане до державних земель як королівська садиба, граф не пошкодував грошей і викупив у держави цей маєток. На старті його оцінили у суму 153 180 золотих ринських, але на аукціоні лот підскочив до 178 630 золотих. Щоб сплатити цю суму, графові довелося продати берездівецьке обійстя. Але завдяки покладам заліза та каменю, якими була багата дороговизька земля, Станіслав Скарбек згодом повернув витрачені кошти і викупив назад берездівецький маєток.

Шкурні справи

Гроші, зароблені на металургійному промислі, граф рішуче інвестував в інші рентабельні галузі, створюючи багатопрофільну виробничу «корпорацію». Особливо динамічно на галицьких чорноземах розвивався сільськогосподарський напрям, який Станіслав Скарбек закільцював у закритий технологічний цикл. Він починався з будівництва водяних та парових млинів і закладання кормової бази для відгодівлі великої рогатої худоби, а завершувався логістичними схемами продажу м’яса та шкурсировини. Якщо якась промислова ланка просідала, Станіслав Скарбек оперативно брав «дефіцитні» підприємства в оренду. Зокрема, на таких умовах він працював з різницькими закладами. Ринки збуту м’яса і шкур були гнучко диверсифіковані: граф продавав продукцію тваринництва на Галичині, у Відні, Оломоуці та інших містах Європи залежно від коливань цінового курсу на цей товар.

Напевно, не було такого «природного» бізнесу, який би не випробував Станіслав Скарбек. Лісові масиви слугували хорошою сировинною базою для будівництва тартаків (лісопилень), на збіжжі працювали броварні та гуральні. Але тільки-но на обрії вигулькувала нова, прибутковіша за попередню справа, Скарбек без зволікань продавав або згортав менш рентабельну.

Куди граф принципово не прагнув, то це в політику і державну службу. Лише одного разу, 1809 року, щойно повернувшись на Галичину, він долучився до «революційного» руху польської шляхти, яка підтримувала ідею Наполеона про відродження Варшавського герцогства. Хоча навіть ексклюзивний політично-патріотичний крок мав для Скарбека традиційний господарський слід: генерал Олександр Рожнецький призначив графа інтендантом «жуп соляних» (солеварень) і «добр державних» у Стрийському та Самбірському округах. Після цього граф назавжди відходить від будь-якої державної служби і цілковито поринає у бізнесові справи.

У 30-50 роках XIX століття Скарбек стає одним із найзаможніших магнатів Східної Галичини, маєток якого складається з трьох містечок, 37 великих земельних маєтків та нерухомості у Львові.

Кухонне срібло — на спирт

І хоча після повернення з дорогого Відня до Львова Станіслав Скарбек стає дещо розважливішим у своїх бізнес-проектах і вчинках, він продовжує активні світські викрутаси. 1814 року на одному з аристократичних раутів граф зустрічає 15-річну Софію Яблоновську, у яку, незважаючи на свої 35 років та віденський досвід ловеласа, закохується не менш палко, ніж у свої шалені бізнес-проекти. Родина вродливої молодої панянки не схвалює цей спалах любові старого кавалера, розбещеного світськими походеньками у Європі. Але юній особі лестить увага графа з віденськими манерами й відчайдушними вчинками, і вона охоче приймає Скарбекові знаки уваги та залицяння.

Останньою краплею, яка переважує терези на бік графа і схиляє Софію Яблоновську віддати йому свої руку і серце, стає привселюдне ризиковане й оригінальне зізнання у коханні. На балу, який львівська шляхта у складчину давала для неаполітанської королеви Кароліни, Станіслав Скарбек, якого уповноважують відкрити цей світський раут танцем із поважною гостею, несподівано запрошує до прем’єрного полонезу юну Софію Яблоновську.

Шлюб з палкої любові надихає бізнесмена, як муза поета на нові вірші, на нові підприємницькі ідеї та рішення. Граф орендує пропінацію спирту в кількох місцях, починає будівництво дороги, возить великі партії палива до Львова, використовуючи для цього 40 возів, запряжених трійкою волів, скуповує купу маєтків і, як наслідок, влазить у борги, розповідає дослідник Ігор Кутернога. Тоді у заставу ідуть не тільки коштовності Софії, а й кухонне срібло. Від депресії, яка охоплювала Станіслава Скарбека після кризи бізнес-проектів, був один порятунок — розпочати нову справу і знову кинутися у вир позичань, погашення боргів, повернення застави, прийомів з нагоди успішної оборудки, подарунків дружині й втрати майна.

Через непрогнозованість чоловіка, яка тягнула за собою злети і падіння сімейного побуту, терпець його молодої дружини врешті-решт увірвався. Вона твердо вирішує покинути графа. Однак Скарбек противиться цьому рішенню, і процес розлучення розтягується на довгі 11 років, мордуючи обох учорашніх партнерів. Нарешті після завершення всіх формальностей 1828 року Софія Яблоновська виходить заміж за відомого поета, драматурга, комедіографа Олександра Фредро, народжує йому трьох дітей і згодом стає бабцею по материнській лінії митрополита Андрея Шептицького.

Розлучення Станіслава Скарбека із Софією Яблоновською позначається не тільки на фінансових справах графа, а й на його здоров’ї. Через хворобу він змушений довго лікуватися у Європі. Душевну кризу галицького магната поглиблює зрада молодшого брата Ігнація, власника Бурштина, який замість того, щоб підтримати Станіслава Скарбека, відвертається від нього. Але після чорної смуги граф-бізнесмен знову повертається на свої підприємницькі позиції.

Велика гра

Кульмінацією економічних проектів, замішаних на ризику, стає ідея Станіслава Скарбека спорудити у Львові небачених масштабів багатофункціональну громадську споруду. В серці грандіозного будинку, розпланованого на цілий міський квартал, мав постати театр на 1400 місць, оперезаний пасом адміністративних і житлових приміщень, включаючи готель, крамниці, склади. Досвіду експлуатації таких будівель не було ні на Галичині, ні в Європі. Два головні чинники — інноваційність проекту та упередженість чиновників департаменту станів Галіції, підживлені недоброзичливцями графа, — заморозили дозвіл на будівництво на довгі 15 років. Бюрократичну стіну не зміг пробити навіть гнучкий лобізм на різних владних рівнях, який впродовж року стимулював зацікавлений Скарбек, ангажуючи на роль лобістів представників світу мистецтва й використовуючи інші зв’язки та власний авторитет.

Але безрезультатними були, зокрема, як аудієнція директора німецького театру у Львові Ф. Булли до тодішнього намісника Галичини Ф. Гауера, так і особисте звернення графа Скарбека до самого цісаря Франца Йосифа. І лише восени 1833 року, після того як до обрахунку кошторису проекту було залучено шефа Львівського будівельного управління Іоганна Зальцмана, якого Скарбек власним коштом відряджав до Франції та Бельгії запозичувати нові технології, справа зрушилася з місця. Граф отримав дозвіл від намісника ерцгерцога Фердинанда Д’Есте на будівництво театру на площі Каструм, місці колишніх оборонних укріплень — Низького замку.

Розуміючи, що процедура відомчих погоджень проекту затягне спорудження театру ще на кілька років, Станіслав Скарбек того самого року ризикує і наказує віденському архітекторові Людовику Піхлю закладати фундамент галицького храму Мельпомени. Не зволікаючи, підрядчики забивають у проблемний болотистий грунт відведеної ділянки 16 тисяч дубових паль і розпочинають будівельні роботи. Станіслав Скарбек завдяки своїй рішучості й здоровому авантюризму виграє чотири роки часу, бо контракт з містом на будівництво з усіма бюрократичними погодженнями йому вдається підписати саме через чотири роки, наприкінці 1837-го, коли коробку театру вже було наполовину зведено.

Статус громадської споруди, під який Скарбек «підтягнув» будинок, дозволив графові заощадити кошти на придбання ділянки під театр: влада не тільки надала її безплатно, а й зобов’язалася виконати частину комунальних робіт, зокрема одягнути в кам’яне склепіння річку Полтву — головний львівський «каналізаційний» колектор, що протікав поруч, а також дозволила використовувати для будівництва цеглу з міської цегельні. За таку «гуманітарність» театр упродовж наступних 50 років мав служити місту безплатно і показувати у 2,5 разу більше німецьких вистав, ніж польських. Лише після закінчення цього терміну міська скарбниця почала б сплачувати фундації Станіслава Скарбека за користування театром 17 тис. золотих ринських щороку.

Граф днював і ночував на будівельному майданчику. Розповідали, що він навіть не гордував власноруч подавати майстрам будматеріали. Одні львів’яни вбачали в цьому надмірну скнарість, інші — велику зацікавленість Скарбека у грандіозному проекті. І вони, напевно, мали більшу рацію, оскільки не в характері Станіслава Скарбека, який робив ризикові ставки на біржах і в казино, було лічити поточні витрати на будівництво. Для закінчення внутрішніх приміщень коштовного проекту і комплектації театральної трупи Станіслав Скарбек заклав у банку свій родинний маєток — Дороговизьке староство — і взяв позику в сумі 80 тис. золотих ринських.

За соціальною ширмою, що виходила на авансцену театрального проекту, ховалося кулуарне комерційне наповнення. Це десятки тисяч квадратних метрів інших приміщень: житло, офіси, готель на 300 номерів, конференц-зали, кав’ярні, крамниці. Відразу після введення в експлуатацію цього театрального кварталу вони запрацювали як звичайні прибуткові структури.

Майже квадратний у плані новий театр, довжина якого сягала близько 96 метрів, а ширина — 76 метрів, став найбільшою тогочасною театральною спорудою Європи. Його урочисто відкрили 28 березня 1842 року драмою Ф. Грільпарцера «Ілюзія життя». Запрошені на прем’єру «віпи» могли гонорово заїздити у просторе внутрішнє подвір’я в екіпажах, запряжених трійкою коней. Брама нової споруди була завбачливо розрахована на кінні упряжки елітного класу, а зал міг приймати 1460 глядачів і був третім за місткістю після міланського Ла Скала на 3000 місць та Дрезденського придворного театру на 2000 місць.

Скарбек з будівельної «сцени» природно перейшов на театральну: він продовжував керувати не тільки адміністративним, а й творчим напрямом нового проекту, особисто очоливши директорсько-режисерську команду. Граф аж до смерті брав участь у доборі акторів та виборі репертуару, від яких залежала наповненість величезного залу. Епатажність у бізнес-ідеях, яка допомагала піарити проекти, він переніс на організацію театрального процесу. Тож логічно, що наступною виставою, яку Скарбек вирішив показати на сцені щойно збудованого театру, були «Шлюби панянські» комедіографа Олександра Фредра. Такий репертуарний вибір особливо підігрів інтерес охочої до світських пересудів публіки, яка йшла дивитися не просто виставу, а твір суперника Скарбека, до якого свого часу пішла кохана дружина графа Софія Яблоновська.

Для посилення корпоративного духу в театральному, як і у будь-якому виробничому, колективі Станіслав Скарбек розробляє кодекс поведінки для акторів «Права для театру польського у Львові», що складався з двох десятків параграфів. А через чотири роки після відкриття закладу культури створює Фундацію пенсійну для акторів, режисерів і співаків театру графа Скарбека у Львові. Стартовий капітал для функціонування цієї структури він отримав від оренди приміщень, зокрема, Галицьким сеймом, що квартирував тут, доки не було збудовано спеціальну споруду для цього регіонального законодавчого органу влади (нині головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка).

Охоче винаймали приміщення в офісно-театральній споруді Станіслава Скарбека й інші урядові та політичні структури. Так, під час революційної «весни народів» 1848 року тут засідала польська Рада народова. Після пожежі старого театру, який так і не було відновлено, кількість претендентів на театральні квадратні метри збільшилася, і граф Скарбек міг би легко підняти орендні ставки, але за три дні до цієї «гарячої» події (27 жовтня 1848 року) він помер.

Доходи у витрати

Бездітний граф, який рано залишився сиротою (мати померла під час пологів, а батько — коли Станіславові було 4 роки), не мав прямих спадкоємців і тому всі свої маєтки вирішив заповісти нужденним. Підготовку до цього він розпочав у 60-річному віці, створивши у 1840-му Інститут для сиріт та убогих. Львівська влада не захотіла, щоб цей «неблагополучний» притулок псував соціальну картину міста, тому Скарбеку довелося будувати його поблизу свого заміського замку в Миколаєві, за 40 кілометрів від столиці Галичини. Така вимушена географічна коректива мала свої переваги: Скарбек не мав просторових обмежень і міг використовувати дешевшу, ніж у Львові, сільську робочу силу. Заклад передбачав розміщення 400 сиріт (250 хлопців і 150 дівчат) та 60 літніх людей і давав нужденним не лише дах над головою, а й фах у руки.

Притулок, побудований графом

Профспрямованість Інституту для сиріт та вбогих була продиктована подвійною мотивацією. Із соціального боку граф хотів дати знедоленій людині фах, яким вона могла б заробляти гроші на прожиття, з комерційного — Скарбек, створюючи і час від часу закриваючи різногалузеві підприємства й особисто відчуваючи голод на робочі руки, хотів поліпшити кадрову пропозицію на ринку праці.

Щоб навчати сиріт, до інституту спеціально приїздили педагоги з Крайової школи ремесел. Хлопці здобували в закладі різні робітничі професії. Дівчата ж могли вибирати фах у сфері обслуговування — куховарство, городництво, шиття, ведення домашнього господарства. Але адміністрація притулку намагалася виростити з вихованців не просто робочу силу, юнаки й дівчата також здобували тут загальну освіту, яка мала розбурхати їхній творчий потенціал. Цьому сприяло й оточення, в якому перебували сироти: серед мешканців притулку були відомі на Галичині актори та режисери. Мистецька жилка Скарбека трансформувалася в притулку, зокрема, у ведення тут професійних уроків музики.

Уже після смерті графа, 1888 року, сюди прийняли на посаду вчителя музики молодого вихованця консерваторії, а згодом відомого українського композитора Дениса Січинського.

Притулок Скарбека утримувався за рахунок фінансових надходжень від графських комерційних проектів і маєтків.

За золотим бізнесовим правилом, якого все життя дотримувався граф, гроші мали працювати. Тому, коли 27 жовтня 1848 року Станіслав Скарбек відійшов у небуття, в його касі залишилася скромна готівка, якої ледве вистачило на похорон.


До речі

Планів громадьйо

Кожен новий комерційний ривок Станіслава Скарбека був ризикованим, але заради більшого виграшу граф звик робити відчайдушні кроки. Якось позичивши чималу суму грошей у тітчиного брата генерала Калиновського, він розпочинає масштабний проект з будівництва найбільших на Східній Галичині стаєнь для скакових коней, розповідає дослідник Ігор Кутернога. Три сотні мулярів, зафрахтованих на ці роботи, безупинно кладуть цеглу, але разом із будівлею не менш стрімко, немов на дріжджах, ростуть борги Скарбека. Цей потужний проект, у якого не було сталого фінансового ресурсу, мав закінчитися для графа катастрофою, якби не приїзд на Галичину цісаря Франца Йосифа. Скарбек під час зустрічі з Його Величністю кинув до ніг гостя пакет усіх своїх салонних манер і мовного блиску. Віртуозний майстер анекдотів, знавець віденської старовини і традицій, особисто знайомий із поважними віденськими аристократами, Скарбек зумів настільки привернути до себе монаршу особу, що цісар наказав не лише розстрочити борги графа, а й особисто інвестував кошти в спорудження стаєнь-довгобуду.

Не вдалося графові хіба що переконати урядовців взятися за спорудження каналу між Сяном і Дністром, який би сполучав Балтійське море з Чорним, з огляду на те що тоді Дністер був судноплавним від Роздолу. Але австрійський уряд пригадав цю сміливу ідею в програмі розвитку судноплавства на малих річках.

Вы здесь:
вверх